friendship, architect, project, kuleshka, nurture

Втеча

Класі у четвертому я організував втечу з урока через вікно. Оце було круто! Навіть учительці сподобалося. Дала вчителька нам завдання а сама, значить, пішла до директриси коньяку попити. Так ми собі розмірковували хвилин через двадцять, коли вже навіть Вова Гоза на задній парті справився. Вова був моїм добрим другом у молодших класах, поки усе було простіше. Ми розуміли один одного на відстані. Я подивився Вові у очі і він ледь помітним кивком повідомив, що думає про те ж саме.
— Хто до мене на приставку? — вигукнув я, викликавши відчутне пожвавлення у класі. Моя сім’я була досить технологічною, щоб забезпечити мене з братом одними з перших ігровою приставкою до телевізора «Атарі».
Чорний перевірив, чи вчительки нема за дверима і повернувся стурбований. Йому прийшла в голову думка, що з вікна директорського кабінету видно подвір’я. Тож через парадні двері ніхто вийти не міг. Можна було пройти по одному попід саму стіну школи, але Чорний сказав, що це виглядало би підозріло для перехожих. Я отримав чергову мовчазну згоду від Вови і сказав:
— Пацани, ми на першому поверсі. Вікна виходять у внутрішній дворик. Ви ніколи на селі не були, чи що?
На щастя, усі пацани з нашого класу були на селі. А я показав приклад і виліз по батареї на високе підвіконня. Відчинив вікно, допоміг вибратися Чорному і вистрибнув на газон шкільного подвір’я. Я подивився на Чорного і зрозумів про що він думає: «Краще вже було по одному попід стінку». То ж я зобразив джойстик і запевнив, що тут ніхто не побачить. Але сам уже продумував план на випадок, якщо хтось усе-таки побачить. Фігня, зробимо вигляд що у нас урок праці і ми прибираємо у саду. І став вибирати гілки з трави. Чорний зрозумів мою ідею і зістрибнувши, підібрав кілька гілок і собі. Ми їх поскладали акуратно на загальну купу. Вова кинув мені коробку сірників, але погоджуючого кивка не послідувало, то ж я засунув коробку до кишені. Чорний, якщо і помітив цей жест, то навряд чи зрозумів. То ж я пояснив йому фразою, сказаною ніби у небо: «Ми не зовсім уже звірі». Потім я подумав, що це звучало досить печально і додав: «Школа комусь ще може пригодитися». І усі засміялися.
А я подумав, які ж молодці мої батьки. Без приставки нам не було б так весело. Виросту, обов’язково піду в армію, як тато. У квартирі нікого не було. Мама в університеті, брат — у тій самій школі, з якої ми щойно здійснили втечу. Я зняв з гачка улюблений татовий берет. Тато залишив свій улюблений берет мені за умови, щоб я не грався ним. У всякому випадку він так мені сказав, а це уже дуже мило. Батька, який віддасть життя заради молодого покоління має не кожен учень у класі. Власне, і батька не кожен має, що вже печально.
Я уявив собі, як у військовому береті буду керувати танчиками і не зміг стриматися. Але Вова зняв з мене берета і почепив собі на голову. Я зрозумів, що без бійки не обійдеться і у наступну секунду це зрозумів Вова. Він здивовано подивився, так ніби не зрозумів у чому справа. Усе він, зрозумів, брехло. Інакше не зривав би з мене татового берета. Але Вова зумів таки викрутитися:
— Ми цивілізовані люди — сказав він, а Вова без потреби язиком не плеще — хочеш мати берет, доведи, що ти його заслуговуєш. Він завжди вигравав у мене в танчики. Та у мене був один козир у рукаві. І настав час його викинути. Ми рубилися три радунди підряд і ніхто не смів навіть прокоментувати гру, не те що вимагати своєї черги. Тільки Чорний з Чайкою пішли на балкон курити.
Мій козир полягав у тому, що я, зазвичай, граю для власного задоволення. Але, бувало, я прокидався удосвіта, за кілька годин до школи, підключав до телевізора приставку і скручував ручку звуку до нуля. Вставивши сірник у восьму кнопку на панелі, я натискав на квадрат в нижньому правому куті телевізора. Коригував зображення поворотом маленького такого червоного тумблера, восьмого і останнього у ряді під зйомною кришкою, яка по факту була не зйомною, а ненакладною і, узагалі, давно загубленою.
Зображення на екрані зблизька виглядало вицвілим і можна було розрізнити квадратики. Невже колись можна буде зменшити ці квадратики до невидимих неозброєним оком? Щоб підсунутися якомога ближче до екрану і відчути себе справжнім танкістом. Але, мабуть, я швидше піду до армії і сяду у танка. На війні нема багато часу на роздуми. На війні, як і у грі, головне — перехитрити противника.
Вмостившись з джойстиком на килимі, я робив рухи, неприпустимі для дорослого чоловіка і хотів щоб це тривало завжди. Я бомбардував цегляні стіни, ховався у електронних зарослях і знищував танки найскладнішого рівня.
Нажаль, мої навички не пригодилися у грі з людським розумом. Я продув у суху, як завжди. Вова був лідером від природи, а я лише старався дотягнутися до його рівня. Він виріс на районі і знав багатьох хуліганів, у той час коли я знав лише одного: власне, Вову. Коли я бився з ним, то відчував що б’юся з усім класом. Та все-таки довелося признати, що він мене взув.
Вова хмикнув, але про всяк випадок віддав мені берет. Я повісив його на місце.
Чорний з Чайкою прийшли з балкону накурені і веселі. Ми ще не знали, що таке травка, але знали, що накурені мають бути веселими. Чорний крутив на пальцях срібний ланцюжок з блискучим маленьким черепом. Побачивши мене, він сховав руку з ланцюжком до кишені. Тижні два назад череп у польоті несподівано зірвався з ланцюжка і розбив мені чоло. Реально, до крові. Мене зашили у медпункті і відвели додому. Я попросив маму не розповідати татові. Бо це могло закінчитися печально. А Чорний, по суті, ні у чому не винен. Він не хотів і сам вибачився. Навіть умовний рефлекс на мене випрацював: ховає ланцюжок до кишені. Та і навряд чи таким способом можна було когось убити. Хоч і випадковістю таке не назвеш. Я згадав, що не так давно викрав марку з Мікі Маусом у ковпаку чарівника з пеналу у нашої однокласниці. Мені було цікаво, чи зійде мені ця крадіжка з рук. Невже розплата таки прийшла?
Марку я зрештою спалив за школою, коли мама дізналася і пригрозила розповісти татові. І тоді я боюся думати, що могло б статися. А так, нема марки — нема справи. А дізналася мама про крадіжку лише коли я зовсім знахабнів і вирішив викрасти фантіки з гоблінами, якими та ж сама однокласниця дуже дорожила і пишалася. Але не у цьому полягала складність крадіжки. На перерві у порожньому класі залишилася учителька за своїм столом. І я це сприйняв як перехід на інший рівень. Тільки щось пішло не по плану. Страх і захоплення від власної нахабності влаштували перегони між собою. Викравши гоблінів, я побачив, що учителька і бровою не повела. Не помітила? Та не може такого бути, щоб Любов Михайлівна не помітила крадіжки у себе перед носом. А якщо помітила і нічого не сказала, то може не так уже я погано повівся. Про крадіжки у 91-й школі не було чути ще довго. Тому що я вчасно зрозумів — мене схоплять, якщо не зараз, то пізніше. І краще зараз ніж пізніше. У пеналі ще залишалися обгортки зі смурфиками. А у мені не залишилося ні страху, ні сумніву. Я вкрав знову і попався.
У мене вдома ніхто не курив, тому я відправляв друзів курити на балкон. Чайка сказав, що Чорному старший брат підігнав пляшку чорнила і було б добре її вдудлити, якщо я не проти. Скоро мама мала повернутися з молодшим братом, тому я запропонував інший варіант.
У кількох десятках хвилин ходьби від Варшавської вздовж залізничної колії знаходиться військовий полігон, де тренуються стріляти солдати. Брат Чорного служив у армії, він і показав йому це місце. Коли тренування не проводилися, там було цілком безпечно. Ми розляглися на травичці серед уламків чорних снайперських тарілок. Під сонцем потягували лікер «Блек Курант» з горла. Ніхто тоді ще не чув про пластикові стаканчики.
Чорний виглядає дуже круто: клепана шкірянка, потерті джинси, найківські кроси. Чайка — підкачаний баскетболіст, хоче собі набити татуху з Майклом Джорданом. Вова витягнув пачку «ЛМ» з портфеля і модну запальничку «Зіпо». Ще два пацани тягнуть дрова з лісу. Я піднімаю шишку з трави і прицілившись, жбурляю Чорному просто в голову. Помста горця страшна. Чорний не заперечує — розуміє, що завинив, хоч і ненавмисно. Але Вова каже мені: «Ти своєю смертю не помреш».
Потім кожен вибирає собі гілку і ми граємо войнушки до сутінків. Чайка і я видовищно убиваємо один одного в останніх променях сонця і на цій радісній ноті повертаємося додому, кожен своєю дорогою.
Мій братєльнік ще малий і тільки вчиться за себе постояти. Я стараюся його не ображати, але деколи терпіння не вистачає. Того вечора я чуть не задушив малого. Він, мабуть, подумав, що вже кришка прийшла. Згадуючи його безпорадний вираз, я згораю від сорому. Невже я так запросто міг би убити брата? Через довбану друкарську машинку. Більше я не міг бачити ту машинку і брат отримав її у повне розпорядження. Разом з усвідомленням вразливості усього живого, яке не дає людям ненароком повбивати один одного. Після університету я придбав власну друкарську машинку з наміром пропаганди антивоєнного руху. Про армію на той час я вже давно не мріяв.
Те, що зі мною трапилося через кілька днів, коли ми з пацанами вийшли після уроків на стадіон, ще більше відвадило мене від спортивного інтересу до насильства. Я звик справлятися зі щоденними проблемами у спілкуванні з учителями, друзями і близькими. Змагання за право лідерства підштовхувало на чудернацькі вигадки, які веселили усіх довкола. Але на цей раз стало не до сміху.
Я звисав з перекладини, щоб швидше вирости, коли переді мною став невисокий циган з загорілим і якимось припухлим обличчям. Він сказав, щоб я зліз з турніка. Я продовжував мовчки висіти поки він не почав мене бити кулаком у живіт. Пригадуючи ті події, я шкодую, що відпустив перекладину, схопив руками цигана за шию і відлупцював коліном його у припухлу фізіономію.
По-перше, він бив легше, ніж моя мама. І було би прикольно ще повисіти і подивитися, що він зробить, коли знову не дочекається реакції.
По-друге, циган був правий, а я — ні. Але про це вже я довідався з перебинтованою головою на стрілці, яку мені забили цигани у павільйоні дитсадка.
По-третє, я сильно помилявся, вважаючи нас бригадою. Коли зграйка циганів налетіла на мене, як маленькі піранії, Чорний тільки подивився і сказав: «Біжи». А Вова узагалі завчасно відійшов і спостерігав за нами у компанії іншого хулігана.
Я бачив їх разом кількома хвилинами раніше, коли ми виходили зі школи, Гоза поздоровкався з цим малим, а потім копнув його добряче під зад. Не знаю, що вони не поділили, але з рук у хлопця випала його шкіряна курточка. Просто мені під ноги. А я, не довго думаючи, копнув шкірянку услід попущеному пацану.
Той, ясна річ, не міг пробачити такого ставлення від Гозиного шестака і прямо йому про це сказав. Вова дав добро на пацанські розборки.
— Біжи — спокійно каже Чорний, дивлячись мені в очі. Я стою один проти банди бойових циганів. Але не це хвилює мене найбільше. А те, що поруч стоять мої колишні друзі. Ми більше ніколи не будемо такими, як раніше.
Тут знову ж таки можна було повернутися на турнікет і висіти, поки мене не зіб’ють на землю, але я розвернувся і побіг. Подалі з цього місця. Від людей, яких я не знав. Тепер я розумію, чому Чорний так сказав. Я швидко бігав і у іншій ситуації ніхто б мене не наздогнав. Але у стані психологічного афекту, я з розгону врізався чолом у низьку перекладину і втратив свідомість.
Коли я прочухався, то побачив над собою обличчя Чорного. Хлопці допомогли мені піднятися і відвели у медпункт. Болю я не відчував і зрозумів, що знову розшиб лоба лише коли кров почала стікати на очі. Цигани йшли поруч. Один спитався: «Може, вистачить?»
На виході з медпункту чекав Гоза, щоб відвести мене на стрілку. Більше ніхто з наших не прийшов. Дорогою Вова порадив вибачитися перед пацаном, якого я побив, бо інакше він ніяк не зможе мене захистити. «Останній раз рятую» — сказав Вова. Ми обидва відчували, що більше не будемо друзями. У мендпункті я трохи прийшов до розуму, тому вибачився перед малим циганом, у якого над пухкою щокою тепер майорів фінгал.
Потерпілий витягнув з-під куртки пістолет. Скоріш за все пневматичний, але Гоза гаркнув і циган опустив руку зі зброєю. Тоді Вова розвернув мене за плече до себе і сказав: «Біжи». Я видерся на двометровий паркан дитсадка і зістрибнув на траву з іншого боку. Після цього випадку я ще спілкувався з Чорним та іншими, але наша дружба з Вовою закінчилася. Він мені врятував життя і жоден з нас не хотів щоб це повторилося.

friendship, architect, project, kuleshka, nurture

Кава і куриво

У мене необмежена кількість кави і курива. Я не можу дозволити собі ще й алкоголь зранку. Але ввечері добре себе приструнити пляшечкою винця. Хоча наступного ранку й буде соромно.

Кава і куриво створюють творчу атмосферу. Хай навіть не знайдеться аркуша під рукою. А якщо ще й знайдеться!?

house, rocket, toy, pencil, arrow

Дорога в нікуди

Просто з цього моменту починаю розказувати про своє життя. У кого виникають питання, відповідайте на них собі самі. Я завжди так роблю: спочатку намагаюся відповісти самостійно. Важливо звертати увагу на власне формулювання. Якщо у ньому фігурує слово «намагаюся­­», як у нашому випадку, коли я намагаюся дати відповідь, замість того щоб просто відповісти, можливо, воно мені не дуже й треба. І саме час зосередитися на тому, чого насправді хочеться.

house, rocket, toy, pencil, arrow

English weapon

Aware — you do have some feelings right now. Pay attention to them and recognize your current need.
Respond — imagine a possible solution and respond with an initial gesture. Like you are about to start acting.
Maintain — continue a gesture with a full maintenance. Get technical about the situation. Do what is had to be done.
Enjoy — there is a pleasure to be found in a process. Especially in a natural one. Actually, it is the main reason for action.
Dismiss — all the above has its intelligent framework. Act carefully, do not overplay. When it's done, it's done. Stop right there!

  • Current Mood: accomplished
house, rocket, toy, pencil, arrow

Чем рисую на свете я

  Мир и так полон опасностей. Зачем усугублять это своими мрачными мыслями? Обычно самая здравая мысль — самая первая. Ее и держись! Ведь когда первой мысли не возникнет, тебе уже будет все равно.
  Существует мнение: для того чтобы хорошо рисовать нужно долго учиться, закончить художественную академию и повесить над кроватью диплом с отличием. Я не хочу спорить: опыт действительно важен для уверенной подачи и так далее, но скольких художественных душ загубила эта мысль?
  Ведь что нужно для создания нового опыта: только макнуть кисточку в краску и перенести цвет на смоченную бумагу. Остальное сделает случай. Краски растекутся по произвольной траектории, превратятся в мистические символы и объединятся в неизвестных до сих пор комбинациях. Только наблюдай и сознавай неповторимость момента. А когда появляется мысль, добавляй ее цветным пятном.
  Говорят, художника легко обидеть. Конечно, ведь эмоции так нужны для запечатления их на бумаге! Безразлично, это эмоции радости или боли. Иногда даже делать ничего не надо — художник сам придумает на что обидеться. Только для того чтобы передать этот прилив свежих впечатлений выразительными мазками. Глубоко внутри он знает, что его намерения самые лучшие: сделать мир немного красивее. И у него есть для этого средства.
house, rocket, toy, pencil, arrow

Закон равновесия Харди-Вайнберга

Нам кажется, что мы всегда былы такими, как сегодня. Даже при том, что точно знаем, что это не так. Это спасательная функция этого, как его, эго. Чтобы не распасться на щепотки нужно некоторое усилие. И все же, иногда стоит таки распасться на щепотки. Для этого всего лишь надо научить это прекращать усилия.

Есть два способа — тяжелый и легкий. Лично я — за легкий. Чисто из брезгливости. Но есть еще такая вещь, как спарринг — отдаю должное тяжелому подходу. Отличный инструмент развития противников. Имеется ввиду не набить мне морду в данном конкретном случае, а задать интересующие вопросы.

Но сначала ответьте на мой вопрос. Неужели так трудно принять, что у нас общая цель? Состояние с побочным эффектом вечной молодости.
house, rocket, toy, pencil, arrow

Мысли у камина

Я еще не придумал как делать все, что хочу. Зато могу поделится способом не делать то, чего не хочется. Здесь помогает простой метод обратной формулировки. Вместо того, чтобы говорить «не хочу» (но надо), стоит попробовать «хочу не» (и хуй с вами). У критически настроенного читателя может возникнуть ощущение, что ему пудрят мозги. Но смысл моего послания становится понятен сразу после сравнения двух выражений: «не хочу объяснять» и «хочу не объяснять».
house, rocket, toy, pencil, arrow

Фіранки

У світі так багато того, що може нас принизити, налякати, вдарити, виснажити, розчарувати, що я навіть дивуюся, як людям вдається хоч на якийсь час побути щасливими, повноцінними, сильними, задоволеними, радісними, хай йому грець.

Пригадую, як тато вчив нас засувати фіранки на вікнах, коли приходить вечір і настає час засвітити у кімнаті. «Хтось може прицілитися з гвинтівки» — говорив він. Мені стало цікаво, кому не шкода на нього кулю. Але вирішив відмовчатися. На тата це питання
було задрібного калібру.

Зрештою, страх дійсно тонізує. Не зважаючи на всі переваги свободи, як інструменту саморозвитку та світопізнання, вона не є запорукою щастя і гармонії. Хоч для людства як виду, свобода не становить жодної загрози, та навіть у межах її фольклорного визначення можна заслужити персональну кулю.

friendship, architect, project, kuleshka, nurture

Андрюха

    Один мой знакомый, Андрюха, кстати, тоже. Нефор. Так вот, у него было убеждение, что неформалам достаються самые красивые, самые сочные девушки. Он мне так когда-то и сказал: да плюнь ты на этих коз, неформалам всегда достаются только самые красивые, самые сочные девушки. Пошли лучше дунем. И вы знаете, так и случилось. Андрюха женился на самой привлекательной сладкой конфетке из нашей тусовки. Сейчас он, правда, сошел с ума. Но не в этом дело! Да даже если и в этом - что с того? Что мы немного того. Так сказать, мы хотим танцевать.